Афганістан після повернення Талібану: демонтаж правової держави
7 січня лідер руху Талібан Талібан Хібатулла Ахундзада підписав новий кримінально-процесуальний кодекс, який уже розіслано до судів у провінціях для впровадження. Документ, що позиціонується як оновлення правової системи Афганістану, на практиці став кроком до її повного демонтажу.
Правозахисні організації, зокрема Rawadari, заявляють: нові норми не просто суперечать міжнародним стандартам прав людини — вони їх ігнорують. Кодекс закладає механізми, які дозволяють державі контролювати суспільство через страх, тілесні покарання та криміналізацію інакодумства.
Фактично йдеться про створення системи, де презумпція невинуватості зникає, а “зізнання” стає головним доказом вини. Відсутність гарантій доступу до адвоката, права зберігати мовчання та незалежного розслідування відкриває шлях до зловживань і катувань.
Новий кодекс також скасовує низку положень, ухвалених за попереднього уряду Афганістану. Зокрема, ліквідовано закон 2009 року, який криміналізував примусові шлюби, зґвалтування та гендерно зумовлене насильство. Раніше домашнє насильство передбачало покарання від трьох місяців до року ув’язнення. Тепер же акценти зміщені в протилежний бік.
Після повернення Талібану до влади у 2021 році міжнародні організації регулярно фіксують порушення прав людини в Афганістані. Новий кримінально-процесуальний кодекс лише закріплює ці практики на законодавчому рівні, перетворюючи дискримінацію та насильство на норму.
Дозвіл на побиття жінок і дітей як “виховний інструмент”
Одним із найбільш обурливих положень документа став фактичний дозвіл на побиття жінок і дітей. Кодекс дозволяє чоловікові “фізично карати” дружину, якщо це не призводить до переломів кісток або відкритих ран. Тобто насильство визнається прийнятним, якщо воно не залишає очевидних тяжких ушкоджень.
Кримінальна відповідальність настає лише у разі тяжких тілесних ушкоджень, і навіть тоді покарання обмежується 15 днями ув’язнення. Такий підхід фактично знецінює страждання жінок і легалізує домашнє насильство як частину “сімейної дисципліни”.
Процедура доведення побиття виглядає принизливою та майже нездійсненною. Жінка має продемонструвати сліди насильства чоловікові-судді, залишаючись повністю закритою та перебуваючи у супроводі опікуна — часто того самого чоловіка, який і є агресором. У таких умовах говорити про справедливий суд не доводиться.
Щодо дітей, документ забороняє лише ті форми насильства, які спричиняють переломи або розрив шкіри. Стаття 48 дозволяє батькові фізично карати сина від 10 років, зокрема за нехтування молитвами. Інші форми насильства, включно з психологічним чи сексуальним, прямо не заборонені.
Таким чином, домашнє насильство в Афганістані отримує квазіправове підґрунтя. Жінки й діти опиняються у пастці, де їхні права підпорядковані волі чоловіка, а держава стає не захисником, а мовчазним співучасником.
Заборона рятуватися та криміналізація втечі
Нові правила передбачають покарання для жінок, які намагаються втекти від насильства. Якщо жінка відвідає родичів без дозволу чоловіка або відмовиться повернутися додому, їй загрожує до трьох місяців ув’язнення. Це положення фактично блокує будь-які спроби врятуватися від домашнього насильства.
Відповідальність поширюється й на тих, хто надав жінці прихисток. Родичі або знайомі, які допомогли жертві, можуть бути покарані. Така норма руйнує солідарність і змушує людей відмовлятися від допомоги, боячись репресій.
Кодекс формує атмосферу ізоляції, де жінка залишається сам на сам із кривдником. Будь-яка спроба пошуку підтримки розглядається як порушення. Це перетворює сімейний простір на замкнену систему без виходу.
Подібні норми посилюють гендерну дискримінацію в Афганістані. Жінки вже позбавлені права на освіту після шостого класу, обмежені у працевлаштуванні, пересуванні без супроводу родича-чоловіка та участі в публічному житті. Новий кодекс лише цементує цю нерівність.
У сукупності це створює модель суспільства, де свобода жінки повністю підпорядкована чоловічій владі, а держава гарантує не права, а контроль.
Смертна кара, доноси та “покарання за гріх”
Окрему тривогу викликають положення про смертну кару для так званих “повстанців”. Під це визначення можуть підпадати всі опоненти Талібану, що відкриває можливості для переслідування будь-якої критики.
Громадянам дозволено особисто карати тих, кого вони вважають грішниками. Формулювання “будь-який мусульманин, який бачить людину, що чинить гріх, має право покарати її” створює підґрунтя для самосуду та насильства на вулицях.
Крім того, всі зобов’язані повідомляти владу про діяльність опонентів. Неповідомлення карається двома роками ув’язнення. Це стимулює систему доносів і руйнує довіру між людьми.
За “образу лідерів Талібану” передбачено 20 ударів батогом і шість місяців ув’язнення. Таким чином, свобода слова в Афганістані опиняється під повною забороною.
Сукупність цих норм перетворює кримінально-процесуальний кодекс на інструмент придушення. Страх стає універсальним механізмом управління суспільством.
Поділ на “вільних” і “рабів” та релігійна дискримінація
Правозахисники з Rawadari звертають увагу на використання терміна “раб” у тексті кодексу. Документ фактично визнає існування рабства, а також передбачає застосування покарань залежно від статусу — “вільна особа чи раб”.
Суспільство поділено на чотири класи: релігійні вчені, еліта, середній клас і нижчий клас. Тип і суворість покарання залежать від соціального становища. Для релігійних учених можливе лише застереження, тоді як представників нижчого класу можуть піддати тілесному покаранню та ув’язненню.
Такий підхід руйнує принцип рівності перед законом. Правосуддя стає вибірковим, а соціальна ієрархія — визначальною у вирішенні долі людини.
Кодекс також визнає мусульманами лише послідовників ханафітської школи. Представників інших течій називають “єретиками” або “нововведенцями”. Перехід із ханафітської школи карається двома роками ув’язнення.
Релігійна дискримінація, закріплена на рівні закону, створює небезпечний прецедент. Вона поглиблює розкол у суспільстві та позбавляє людей права на свободу совісті.
Афганістан перед викликом майбутнього
Новий кримінально-процесуальний кодекс Талібану — це не просто набір норм. Це сигнал про те, яким бачать майбутнє Афганістану його нинішні правителі: із суворою ієрархією, обмеженням прав жінок і дітей, смертною карою для опонентів та легалізацією домашнього насильства.
У країні, де вже заборонено жінкам навчатися, працювати в багатьох сферах, подорожувати без супроводу та навіть вільно з’являтися у публічному просторі, новий кодекс закріплює атмосферу тотального контролю.
Міжнародна спільнота продовжує висловлювати занепокоєння, однак всередині Афганістану простір для протесту майже зник. Система, побудована на страху, складно піддається змінам.
Питання полягає не лише у правових нормах, а у долі мільйонів людей, чиї життя визначатимуться цими правилами. Жінки, діти, представники релігійних меншин та інакодумці стають найбільш вразливими.
Сьогодні Афганістан стоїть перед вибором, який визначить його історію на десятиліття вперед. І цей вибір уже має глибокі, болісні наслідки для тих, хто опинився у пастці нової реальності.
