Іран, який має мало стабільних союзників, за одну ніч втратив ключову опору в Латинській Америці: після операції США та захоплення Ніколаса Мадуро під питанням опинився весь ірансько-венесуельський контур співпраці, вибудуваний за два десятиліття.
Венесуела та Іран зближувалися на двох речах: антиамериканська ідеологія та спільний досвід життя під санкціями. Обидві нафтові держави шукали способи зберігати експорт, доступ до технологій і валютні надходження, коли офіційні канали були перекриті.
Тегеран любив демонструвати, що “зайшов на подвір’я США”. Присутність у Каракасі подавалася як геополітичний трофей і доказ, що міжнародна ізоляція не працює. Але за символікою стояли конкретні схеми: логістика, трейдинг, фінансування й обхід санкцій.
За даними трекінгу перевезень нафти, у 2021–2023 роках Іран відправив до Венесуели близько 25 млн барелів нафти та бензинових продуктів. У грошовому еквіваленті це оцінювали приблизно у $2,5 млрд, що для обох економік є відчутним ресурсом.
Іранські медіа паралельно писали про борг Каракаса перед Тегераном на рівні близько $2 млрд. У цю суму закладали не лише поставки пального, а й повернення коштів за інвестиції в інші сектори, де політика часто випереджала економічний сенс.
Окремий вузол — ремонт НПЗ та енергетична інфраструктура Венесуели. Іранське міністерство нафти підписувало контракти на сотні мільйонів доларів для відновлення двох найбільших нафтопереробних заводів, куди заходили й команди інженерів.
Постачання обладнання та запчастин для НПЗ стало практичною “швидкою допомогою” країні, чия переробка роками деградувала. Такі поставки знижували ризик колапсу, але водночас прив’язували Каракас до Тегерана як до постачальника критичних компонентів.
Експерти, що відстежують ринки, описують цю кооперацію як двошарову. Перший шар — демонстративна політика та взаємна підтримка проти США. Другий — нафта й енергетика, де партнери вчилися одне в одного технікам санкційної оптимізації.
Саме обхід санкцій став спільною мовою. Підсанкційна торгівля потребує маскування маршрутів, складних бартерних схем, посередників і “сірих” фінансових рішень. Ці інструменти масштабуються, і тому союз Іран—Венесуела був для США подразником.
Після захоплення Мадуро питання боргів стало токсичним. Для Ірану, який переживає економічну кризу та внутрішній тиск, неповернення мільярдів виглядає політично болісно. Іранські видання вже критикують витрати в Венесуелі як марнотратство ресурсів.
Логіка проста: високоризикові інвестиції без гарантій породжують борги, які можуть не бути сплачені. Якщо Вашингтон спробує контролювати перехід, Тегеран ризикує втратити і гроші, і доступ до активів. Це б’є по репутації іранської зовнішньої політики.
Вашингтон публічно підкреслює іншу рамку: у Білому домі вважають, що Мадуро відкрив двері для ворогів США, зокрема для Ірану, і тим самим створив “плацдарм” у регіоні. У цій інтерпретації операція США — не лише про Венесуелу, а про контрвплив.
Тегеран офіційно засудив втручання, назвавши захоплення Мадуро порушенням суверенітету та міжнародного права. Дипломатичний сигнал спрямований не тільки США, а й іншим країнам: Іран хоче показати, що не відступає і зберігає присутність.
Іранський очільник МЗС повідомив про контакти з венесуельською стороною та заявив, що посольство й дипломатичний персонал працюють у Каракасі без збоїв. Це спроба заспокоїти своїх прихильників і паралельно запевнити партнерів у “стійкості каналів”.
Втім, навіть симпатики Тегерана визнають: вилучення Мадуро — удар по іранському сліду в Латинській Америці. Повністю “стерти” присутність складно, але переформатувати її під нові реалії доведеться. Іран шукатиме інші ліві уряди як точки опори.
Ймовірна тактика Тегерана — зберегти контакти з усіма життєздатними політичними акторами, незалежно від їхньої ідеології, і спробувати домовлятися з новою конфігурацією влади. Але у Венесуелі ставки високі, а вікно для компромісів може бути коротким.
Окремою лінією тягнуться військові зв’язки. Венесуела ще з 2007 року закуповувала комплекти для складання іранського дрона Mohajer-2, а збирання пов’язували зі державною оборонною компанією. У 2022-му Мадуро публічно демонстрував іранські бойові БПЛА.
Для США цей компонент — додатковий аргумент про небезпеку “експорту технологій” у регіон. Для Ірану — доказ, що він може продавати оборонні рішення навіть під санкційним тиском. Але зміна влади або контроль над ВПК у Венесуелі може перекрити ці канали.
Головний ризик для Тегерана тепер — розрив ланцюга енергетичних проєктів і замороження контрактів на ремонт НПЗ. Якщо перехід у Каракасі піде під диктовку США, іранські інженери та обладнання можуть стати небажаними, а фінансові розрахунки — заблокованими.
Для Венесуели ситуація теж двозначна. Відновлення нафтопереробки та стабілізація енергетики потребують грошей, технологій і часу, а різка зачистка партнерів може створити технічні провали. Перехід, який і так буде крихким, легко зірвати управлінськими рішеннями.
Захоплення Мадуро оголило ще один тренд: санкційна війна перетворюється на війну за логістику, контракти й вплив. Союз Іран—Венесуела був школою виживання під обмеженнями. Якщо його зламають, інші підсанкційні режими зроблять висновки швидше за дипломатів.
