Дві ночі перед захопленням Ніколас Мадуро їздив нічним Каракасом у кадрі державного телебачення і звертався до американців. Він нав’язував образ «друга США» та повторював англійський слоган “No war. Yes peace”, ніби намагаючись зупинити неминуче.
Цей формат був показовим: «подорож містом» як політичний театр. Мадуро кермує, поруч символи влади, ззаду — Сілія Флорес і наближені. Меседж простий: він не ховається, він «контролює ситуацію», а загрозу малює Вашингтон.
Ключова ставка — на психологію американської аудиторії. Мадуро прямо казав: «тут у вас є друг», і просив «миру замість війни». Це був не внутрішній виступ для електорату, а спроба влізти в американську суперечку про інтервенція США та «endless wars».
Він підкріпив це реквізитом: червона кепка в стилі MAGA із написом “No war. Yes peace”. Такий жест — чиста адресність Трампу і його базі: мовляв, ви ж про «America First», то навіщо вам Каракас. Це спроба говорити мовою опонента.
Паралельно Мадуро демонстрував «мирну» маску в публічних заходах: пісні, танці, поп-культурні цитати. Це не випадковість, а тактика знеболення страху та мобілізації лояльних без війни на вулицях. Пропаганда тут працює як заспокійливе.
Але ця м’яка подача не скасовувала жорсткої лінії: він одночасно звинувачував Трампа у пошуку приводів для вторгнення. Мадуро прямо натякав, що «зброї масового ураження» не знайти, тож вигадують інші ярлики. Це гра на пам’яті про Ірак.
Найважливіше — він пропонував «угоду». Мадуро казав, що готовий до антинаркотичної співпраці, і додавав: якщо США хочуть нафту, Венесуела готова до інвестицій — «як із Chevron». Це була спроба купити безпеку економічним бартером.
У цьому місці риторика стає прозорою: він визнає, що нафтова інфраструктура — центр конфлікту. Для Каракаса це джерело виживання режиму, для Вашингтона — важіль контролю та впливу. Коли сторони торгуються нафтою, «мир» звучить як інструмент, а не принцип.
Мадуро намагався показати, що він «не конфліктний» і здатний домовлятися. Він запевняв, що вже передавав сигнали американським чиновникам і «готовий говорити будь-коли і будь-де». У перекладі з дипломатичної: він бачив, що петля затягується.
Водночас Вашингтон публічно малював протилежну картину. Марко Рубіо заявляв, що Мадуро мав «щедрі пропозиції», але поводився як «дикун» і не скористався шансами. Це класичний обмін рамками: одна сторона «я хотів миру», інша — «ти сам обрав силовий фінал».
Тут важливо: у таких конфліктах реальність часто другорядна порівняно з легітимацією. США мають пояснити, чому силовий сценарій краще за переговори. Мадуро має пояснити своїм, чому він «не здався», але був вивезений. Обидва продають історію.
Мадуро заперечував звинувачення і намагався перевернути стіл: мовляв, ми боремося з картелями, як і Трамп, навіть «збивали сотні літаків». Це спроба зайти з боку «спільного ворога». Але такий аргумент слабкий, коли проти тебе працює кримінальна логіка США.
Бо паралельно США вели справу як правоохоронну: нарко-тероризм, кокаїнова змова, зброя. Коли опонента заводять у суд, дипломатія стає декоративною. Мадуро в інтерв’ю просив «відкласти наративи», але система вже їхала по рейках обвинувачення.
Його «мирний» слоган тому й виглядає як остання спроба перевести конфлікт у переговорний режим до моменту, коли це стане неможливим. Він намагався продати публіці думку: я не загроза, я партнер. Але партнер — це той, кому вірять, а не той, кому не довіряють роками.
Символічно, що він згадував власні поїздки США — Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Вашингтон — ніби натякав: я розумію вашу країну, я «свій». Та завершення стало іронією: Трамп привіз його саме до Нью-Йорка, але вже як підсудного, а не співрозмовника.
У фіналі Мадуро повторював, що «віддає все Богові» і називав 2026 «роком великого виклику». Це релігійна мова легітимації: коли інституційна опора тріщить, лишається апеляція до вищої сили. В автократіях це часто заміна політичній відповідальності.
Окремий пласт — роль Сілія Флорес. Її присутність у сюжеті не лише сімейна, а й владна: вона десятиліттями була частиною механізму режиму і тіньових кадрових рішень. Тому її поява поруч із Мадуро підсилює тезу США про «системність», а не «одну людину».
Важливий і контекст: до інтерв’ю вже йшов тиск у Карибському регіоні, операції проти суден, арешти, санкції. На цьому фоні «No war. Yes peace» читається не як заклик, а як прохання про паузу. Коли військова машина розгорнута, слова рідко зупиняють процес.
Мадуро також атакував «західні медіа» і говорив про «пряму демократію», пропонуючи «дебати в будь-якому районі Каракаса». Це класична оборона режиму: перенести дискусію з інституцій та виборів у площину емоцій і лояльності «вулиці». Так будують альтернативну правову легітимність.
Але міжнародне право і внутрішнє право США працюють інакше: там важить процедура, мандат і докази. Саме тому в США виникає конфлікт рамок: частина американців називає це «війною без схвалення», інші — «арештом злочинця». Мадуро намагався підсвітити перше.
Найближчий ризик для Вашингтона — ефект бумеранга. Якщо «правоохоронна» історія перетвориться на довгу присутність і контроль ресурсів, гасло “No Blood for Oil” стане домінуючим. У такому випадку інтервенція США втрачатиме підтримку навіть серед тих, хто ненавидить Мадуро.
Для Венесуели ризик інший: вакуум влади і боротьба за активи, де нафта — головний трофей. Мадуро в інтерв’ю фактично визнав, що готовий відкрити двері американським компаніям. Але після силового сценарію будь-які нафтогазові домовленості будуть сприйматися як здобич, а не партнерство.
Тому його останнє «No war. Yes peace» — це не наївний пацифізм. Це політичний інструмент виживання, спроба зупинити сценарій, який він уже не контролював. Він продавав мир як угоду: ви не чіпаєте мене, я відкриваю нафту і співпрацюю по наркотиках.
Фінальний висновок простий: Мадуро програв битву за рамку. Він хотів, щоб історія виглядала як переговори і мир, але вона виглядає як арешт, обвинувачення і демонстрація сили. І поки триває судовий трек, будь-які слова про мир звучатимуть як запізнілий захист.
Якщо США справді хочуть уникнути «вічної місії», їм доведеться швидко показати межі присутності, прозорість рішень і відсутність колоніальної логіки в нафтогазі. Інакше слоган Мадуро стане зброєю його прихильників: “No war. Yes peace” як докір уже після факту.
