Перед запланованою на п’ятницю зустріччю президента США Дональда Трампа з президентом Росії Володимиром Путіним в Алясці дипломатична активність навколо України сягнула піку. Все почалося з телефонної розмови, яку Трамп провів із президентом України Володимиром Зеленським, коли той повертався з передової в Сумській області. Під час цієї розмови, на якій були присутні й деякі європейські лідери, американський президент повідомив про пропозицію Москви: припинення бойових дій в обмін на передачу Росії українських територій, зокрема тих, які нині контролює Київ у Донбасі. Для України така ідея стала сигналом небезпеки, адже вона поєднувала два найбільші страхи — примусові територіальні поступки та можливість, що Кремль отримає вихід із дипломатичної ізоляції без виконання ключових умов Києва.
Зеленський, повернувшись до України, намагався утримати ситуацію під контролем, обмеживши поширення деталей, щоб уникнути негативної реакції громадськості, яка переважно категорично відкидає ідею передачі будь-яких територій Росії. Проте після того, як Трамп публічно згадав про можливі “обміни територіями”, президент України був змушений відповісти жорстко, заявивши, що українці не подарують свою землю окупанту. Водночас він визнав, що питання територій у принципі може обговорюватися, але лише в комплексі з надійними гарантіями безпеки, серед яких ключовим є право на вступ до НАТО.
Протягом наступних днів Київ провів справжній дипломатичний марафон. Зеленський поспілкувався більш ніж із двадцятьма європейськими лідерами, а його команда зустрічалася та консультувалася з високопосадовцями США та ЄС, намагаючись вибудувати єдину позицію. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц організував відеоконференцію за участі прем’єр-міністрів Італії, Польщі, Фінляндії та керівництва НАТО, щоб скоординувати підхід до майбутніх переговорів. У результаті було погоджено п’ять принципів: участь України на всіх етапах переговорів, обов’язкове припинення вогню перед обговоренням територій, відмова від визнання російської окупації, гарантії безпеки для України та посилення санкцій проти Росії у випадку зриву домовленостей.
Дональд Трамп публічно заявляв, що у разі відмови Путіна завершити війну на нього чекають “дуже серйозні наслідки”, але в приватних розмовах визнавав, що не зміг переконати російського лідера припинити атаки на цивільне населення. Його коментарі з приводу ракетних ударів по мирних кварталах звучали безпорадно, а реакція на інформацію про кібератаки російських хакерів проти судових систем США була зневажливою. Це викликало критику з боку колишніх американських дипломатів, зокрема Майкла Макфола та Стівена Пайфера, які наголошували, що президент не використав наявні інструменти тиску на Кремль — від передачі Україні заморожених російських активів на суму $300 мільярдів до прискорення постачання озброєння.
У цьому контексті особисте ставлення Трампа до Путіна набуває особливого значення. Їхні контакти тягнуться ще з часів, коли Трамп займався бізнесом і прагнув побудувати свою вежу в Москві. У 2013 році він привіз конкурс “Міс Всесвіт” до російської столиці та публічно фліртував із ідеєю “нової дружби” з Путіним. Під час першої каденції на посту президента він неодноразово уникав прямої критики Кремля, навіть коли американські спецслужби звинувачували Росію у втручанні у вибори 2016 року. У 2018 році в Гельсінкі Трамп фактично погодився з версією Путіна, відкинувши висновки власних розвідників.
Сьогодні він опинився перед дилемою: його давня симпатія до російського лідера зіштовхується з реальністю затяжної війни, яку Путін не бажає завершувати на умовах, прийнятних для Києва та Заходу. Попри епізодичні моменти роздратування, Трамп, запросивши Путіна до США, фактично вивів його з дипломатичної ізоляції, створеної адміністрацією Джо Байдена та європейськими партнерами. Аналітики вважають, що Путін спробує використати цю зустріч для посилення свого впливу і просування вигідних Кремлю умов “миру”, тоді як Трамп ризикує втратити підтримку союзників, якщо піде на поступки без участі України.
Зустріч у Алясці стане першим візитом Путіна до США (поза рамками ООН) з 2007 року. Для нього це — шанс показати, що він досі бажаний гравець на світовій арені, для Трампа — можливість продемонструвати свій стиль “персональної дипломатії”, де головні питання вирішуються безпосередньо між лідерами трьох світових потуг — США, Росії та Китаю. Водночас відсутність попереднього ретельного узгодження позицій із союзниками створює ризик, що ця зустріч закінчиться вигідно для Москви і без відчутного прогресу для України.
Європейські країни побоюються, що “поганий мир” лише підштовхне Кремль до нових агресивних дій у Східній Європі. Особливе занепокоєння викликає можливість, що після закріплення своїх позицій в Україні Путін може взятися за країни Балтії чи інші члени НАТО. Для Києва ж головна загроза полягає в тому, що домовленості без його участі підірвуть як внутрішню стабільність, так і міжнародну підтримку.
Сценарії після саміту можуть бути різними: від досягнення домовленостей про повне припинення вогню та початок повноцінних переговорів до заморожування конфлікту з відкритою перспективою нового загострення, або навіть укладання угоди, яка закріпить російські територіальні здобутки та підірве довіру між Вашингтоном і Києвом. У будь-якому випадку, зустріч Трампа і Путіна в Алясці стане моментом істини не лише для України, а й для всієї системи міжнародної безпеки, де перевірятиметься на міцність принцип “нічого про нас без нас”, а також здатність світових лідерів зупинити війну на справедливих умовах.
